My Great Web page


Интернет реклама УБС

На шляху до Європи з міліцейськими тортурами

Головна сторінка ! АНАЛІТИКА ! На шляху до Європи з міліцейськими тортурами

60% громадян вважають, що від застосування “міліцейського насильства” не застрахований ніхто і загроза стати жертвою такого насильства існує для кожного, незважаючи на його соціальний статус, належність до маргінальних груп, існування проблем кримінального характеру в минулому тощо.

Правоохоронні органи, навіть у розвиненій та правовій державі,  через необхідність виконання законодавчо визначених для них специфічних завдань, нерідко здійснюють стосовно громадян функції примусу й покарання, а отже, завжди балансують на межі порушення прав і свобод людини.  Проте для нашої країни проблема полягає в іншому: чому саме в Україні люди в міліцейській формі так часто переходять ту межу, за якою закінчується надане законом право застосовувати силу, і починається звичайне свавілля?

Про це йдеться у збірнику “Права людини в діяльності української міліції – 2012″, виданій “Асоціацією УМДПЛ”.

Чому українській владі вже тривалий час не вдається мінімізувати кількість порушень в органах внутрішніх справ? Чому  наші захисники закону до цих пір не привчені з повагою ставитися до прав і свобод кожної людини і, в першу чергу, до права кожного не бути підданому незаконному насильству?

Вищі посадові особи міліції замовчують проблему міліцейського свавілля й заперечують очевидну для суспільства поширеність насильства та жорстокості у правоохоронних органах.

“На жаль, доводиться констатувати: застосування до громадян незаконного насильства в органах внутрішніх справ стало в Україні справою буденною. Випадки катувань або побиття людей правоохоронцями вже не є чимось надзвичайним, пересічні громадяни сприймають такі факти з обуренням, водночас вони, за окремими винятками, не викликають значного резонансу та активних форм громадського протесту”, – зазначено в повідомленні.

“В існуванні міліцейського свавілля в Україні винувате не тільки МВС – правоохоронці порушують закон тільки тоді, коли їм дозволяють це робити. Саме пасивність прокуратури та байдужість судової системи встановила ту межу міліцейської жорстокості, яку українське суспільство має у теперішній час”, – вважають автори.

За даними останнього соціального дослідження, яке проводилося Харківським інститутом соціальних досліджень у 2011 році, масштаби застосування протиправного насильства в міліції є надзвичайно великими. Оціночна кількість потерпілих склала 980 тисяч осіб.

У свою чергу проведені конфіденційні бесіди з міліціонерами свідчать: незаконне насильство стало частиною міліцейської субкультури і правоохоронці розцінюють таке насильство, як невід’ємну складову своєї професійної діяльності.

За даними дослідження ХІСІ 65% опитаних міліціонерів допускали можливість застосування тортур як ефективного засобу розкриття злочину, а 40% визнавали катування припустимим видом покарання.

“На даний час немає підстав говорити навіть про незначні успіхи Міністерства внутрішніх справ у вирішенні проблеми незаконного насильства, тортур та жорстокого поводження з громадянами в українській міліції”, – йдеться в збірці.

Експерти переконані, що при повній відсутності в керівників нижчої ланки особистої мотивації до виявлення фактів застосування насильства до громадян у підпорядкованому підрозділі, керівництво МВС, у певній мірі, навіть стимулює їх до приховування таких фактів.

В збірці також наведенні шляхи усунення подібних явищ.

“Головною причиною вочевидь існуючого безсилля правоохоронної та судової системи України забезпечити невідворотність покарання для працівників органів внутрішніх справ за жорстоке ставлення до громадян  є ігнорування принципу презумпції винуватості держави. Україна ратифікувала  Конвенцію про захист прав людини та основоположних свобод ще у 1997 році, проте й досі  положення цього значимого акта в нашій країні виконуються лише формально. Міжнародним правом встановлено, що держава, у тому числі й такий державний орган, як міліція, несе повну відповідальність за життя й здоров’я будь-якої особи, яка була затримана, взята під варту, заарештована чи просто доставлена до органу внутрішніх справ. Міліція повинна бути гарантом того, що під час взаємин із громадянами, права останніх на життя, неприпустимість застосування катувань та особисту недоторканість не будуть порушуватися, а якщо це  станеться, такий прикрий інцидент буде неупереджено та своєчасно розслідуваний”, – сльози радості тічуть по щокам при читанні матеріалу.

“При цьому, під час такого розслідування, саме міліція, як державний орган, повинна надати переконливі докази правомірності дій і невинуватості своїх співробітників. Проте в Україні, на відміну від європейських країн, тягар доведення вини правоохоронця в побитті чи катуванні зазвичай покладається на потерпілого – останній мусить доводити правдивість свого твердження «міліціонер мене бив», а не правоохоронець спростувати це звинувачення невідпорними доказами. Зрозуміло, що в такому разі в сторін заздалегідь нерівні можливості, адже доведення цивільною особою  вини  представника органу влади справа невдячна, оскільки влада використовує проти окремої особи всі наявні ресурси”, – повертаючись ближче до життя зазначено в замітці.

“Працівник міліції повинен бути притягнутий до кримінальної відповідальності за застосування незаконного насильства, якщо не зможе навести докази своєї непричетності до такого насильства, – саме в цьому й полягає презумпція винуватості держави. Наразі, в правоохоронних і судових органах вказаний принцип не працює – усі суперечливі факти та протиріччя в показах свідків трактуються виключно на користь співробітників міліції, а непрямі докази вини останніх взагалі не беруться до уваги”, – вже спустившись на землю дочитуєшь рядки.

Підписання угоди про Асоціайію з ЄС змусить владу запустити механізми по викоріненню міліцейських тортур.

Залишилось тільки запустити механізми самої угоди про Асоціацію з ЄС…


Коментарі не дозволені.



bigmir)net TOP 100
WordPress: 17.1MB | MySQL:40 | 0.157sec